Активність Кремля — прямий наслідок надміру "акуратної" європейської політики у сфері безпеки.
Ветеранів Третьої світової не буде.
Волтер Мондейл, віце-президент США
Минулий 2018-й багато в чому підтвердив побоювання та прогнози тих, хто зараховує себе до прагматиків і реалістів: Європа дедалі більше занурюється у власні справи, майже непомітний торік мінський процес остаточно відступив на другий план, а тиск Росії (зокрема суто військовий) наростає.
Причому останнє справді набуває серйозного масштабу, що свідчить про планомірну підготовку Москви до можливої війни, в якій Україна може виявитися не єдиною мішенню. Поки що цей арсенал тиску спрямований на Україну, яка 2019 р. входить у складний період двох загальнонаціональних виборчих кампаній. З їх допомогою Росія спробує вирішити свої стратегічні завдання "малою кров'ю" — привести до влади на різних рівнях "договороздатних" політиків або відвертих російських агентів. Однак якщо зробити це не вдасться, Україні слід бути готовою до найрадикальніших сценаріїв. Якщо скористатися музичною інтерпретацією, то світ усе далі відходить від класичного виконання до нескінченних джазових імпровізацій.
Привиди війни: чи є ризик почути "Бабушка умерла" російською?
У війні не буває другого призу для переможених.
Омар Бредлі, американський воєначальник, генерал армії
Рік тому я казав, що загроза війни (котра може початися як акт повномасштабної військової агресії проти України, але не зупиниться на цьому й піде значно далі) стає дедалі відчутнішою. Тоді багатьом це здалося нагнітанням паніки. Суворі реалії кінця 2018 р. засвідчили: загроза набирає чітких контурів, а Росія проводить по-справжньому широкі мобілізаційні заходи. Недавнє інтерв'ю представника української військової розвідки про те, скільки російських сил сконцентровано на наших кордонах, демонструє масштаби російської підготовки. Нарощування кількості, комплектності, інфраструктурної готовності дивізій у межах 15—50 км від нашого кордону, приведення їх до стану оперативної готовності, подальше зростання мілітаризації Криму, проведення навчань, за легендами в яких недвозначно вгадуються контури наступальних операцій, — усе це переконує: ігнорувати зазначені обставини — те ж саме що ховати голову в пісок. Додамо до цього військовий потенціал, створений Росією за п'ять років у самому Донбасі: два армійських корпуси чисельністю 32 тисячі осіб, постійний приплив нових озброєнь завдяки "гумконвоям", регулярна фінансова допомога квазіреспублікам.
Історія в Азовському морі (яка насправді ще не скінчилася) — це, швидше, попереджувальний постріл. А ще — додаткова психологічна настройка російських військових, яка прищеплює готовність стріляти по українцях на ураження. Не те щоб у них раніше з цього приводу були якісь сентименти. Як довели іловайські події, стрільба по неозброєних українцях — це, схоже, щось глибоко закорінене, можливо започатковане практиками масових розстрілів українських політв'язнів силами НКВС. Але про всяк випадок вирішили перевірити цю навичку.
Погоджуся з експертами, які стверджують: при поточному співвідношенні військово-морських сил України і Росії, ми мусимо бути готовими до того, що РФ здатна перекрити Азовське море і, фактично, блокувати наші порти там. Отже, треба шукати альтернативні рішення, включно з тими, які можуть не подобатися, з політико-символічної точки зору.
На історію в Азовському морі Росія покладала значно глобальніше завдання. Її цікавив граничний рівень реакції Заходу на відверту (абсолютно конвенційну, а не гібридну) агресію, що чітко підпадає під дію міжнародних актів. По суті, атакувавши українські судна і блокуючи українські порти, РФ порушила, як мінімум, два пункти резолюції Генасамблеї ООН №3314 (ХХIХ) від 14 грудня 1974 р. Реакція Заходу була. Але запитаймо відверто: чи досить масштабною вона виявилася, з погляду можливостей запобігання реальній війні?
Росія нарощує військові сили прискореними темпами. Створюються джерела постійного тиску, мета яких — вносити сум'яття в дії опонентів, примушувати їх реагувати (або враховувати у своїх планах) на чинник можливої агресії. Така собі класика рефлексивного управління. Можна не сумніватися, що Москва докладе всіх зусиль до створення максимуму хаосу на українських виборах, лякаючи масштабною інтервенцією, маневруючи поблизу кордону, а можливо, і чинячи криваві провокації.
Ряд кандидатів у президенти і політичних партій не просто орієнтовані на Росію, а повністю розчинені в її зовнішньополітичних цілях. Однак якщо похід цих політсил завершиться провалом, якою може бути реакція Москви? Що вона не готова відпустити Україну, цілком очевидно. Але чи готова вона здійснити "Гляйвицький інцидент" проти України? Чи вимовить абстрактний майор Іванов з російських ССО фразу "Бабушка умерла"? Чи є потенційна війна неминучим сценарієм?
Швидше, ні. Путін не може не розуміти, чим йому загрожує справжня, велика війна. Якщо він побачить можливість загострити, він постарається нею скористатися, але прискорювати цей процес навряд чи стане. Нинішнє завдання президента РФ — демонструвати світові, що він готовий до будь-якого розвитку подій і, якщо знадобиться, піде до кінця. Але неостаточна внутрішня готовність до масштабної війни не означає відмови від ескалації напруги та нових спроб дестабілізувати ситуацію.
Події всього 2018-го (і навіть частково 2017-го) свідчать, що "русский мир" готується до походу на Білорусь. Як і у випадку з Україною, ситуація почалася з економічного тиску та примусу до "дружбе крепнуть" із подальшим створенням різноманітних робочих груп для "обговорення різних аспектів інтеграції та спірних питань". Поки що Лукашенко намагається ухилитися від тісних обіймів Путіна (зокрема, активно залучаючи китайських інвесторів у справи республіки, створюючи альтернативний інвестиційний канал). Але стратегічний вектор Росії у цьому питанні, схоже, визначений, до справи підключили головного провісника російських силових операцій —інформаційно-пропагандистські групи, що готують ґрунт для можливого сценарію поглинання.
Експерти пов'язують ці події насамперед із бажанням Путіна знайти вихід у зв'язку з "проблемою-2024". Однак ризикну припустити, що активний розвиток ситуації ми побачимо значно раніше — у 2019—2020 рр. Є чинники, здатні підштовхнути Путіна до активніших дій. Схоже, Лукашенко не цілком упевнений у власних силових структурах (КДБ, армії), у зв'язку з чим періодично проводить там кадрові ротації. Не виключено, що ці дії порушують (або вже порушили) відповідні російські заготовки, і Москві довелося задіяти нові схеми.
Чи встоїть Білорусь перед дедалі сильнішим тиском Росії? Я б назвав слово "сумнівно" найбільш підходящою відповіддю. Після 2014 р. Росія веде гру з "нульовою сумою" з усіма суб'єктами, відкидаючи принцип кооперації або співпраці як зайвий. Тривалий час для всіх пострадянських держав Білорусь була вітриною того, як може виглядати роль "союзних" Росії держав. 2014-й вніс радикальні корективи: вітрина більше не потрібна (тим паче така, — Олександр Григорович надміру норовливий і провокативний для сателіта). Високі ставки у грі потребують повного контролю.
Під ударом можуть опинитися не тільки Білорусь, а й інші держави колишнього СРСР. Уся Середня Азія й Казахстан, зокрема, — все ще сфера активного інтересу Москви. Свого часу Казахстан переніс свою столицю подалі від кордону з Китаєм, вважаючи його сусідство трохи небезпечним. Не довелося б переносити столицю ще раз, — як сказав Путін, "кордони Росії ніде не закінчуються".
Україна, Білорусь і Казахстан — це програма мінімум. Програма максимум — це не тільки контроль над країнами Балтії, створення зон нестабільності у Польщі, Румунії, Болгарії, Греції, а й формування таких самих зон у Німеччині, Франції, центральних та південних країнах ЄС. Підготовка до цього йде повним ходом. І це не лише підігрів протестних акцій по всій Європі, а й створення воєнізованих формувань. Росія зайнята організацією підпільних вербувальних і військово-освітніх проросійських центрів на всьому континенті (наприклад, Міжнародний центр бойової і спеціальної підготовки "Волк", філіали якого працюють у багатьох європейських країнах). Розгорнута проросійська мережа є великою і серйозною.
Криза візіонерства
Знайди ціль, ресурси знайдуться.
Махатма Ганді
Чи готовий Захід, взагалі, до війни як до реального явища, котре може несподівано й різко ввірватися в європейську реальність? Ні, попри постійну дестабілізацію, яку чинить Росія. Вододіл між державами, які усвідомлюють реальність загрози (Литвою, Естонією, Латвією, Польщею, Британією, скандинавськими країнами, частково — Словаччиною та Чехією) і рештою став ще глибшим. Імітацією дійової реакції стають багатослівні декларації, половинчасті резолюції, різноманітні конференції.
Для того, щоб засумніватися в готовності реагувати на загрозу, досить поставити кілька простих запитань. Скільки країн ревізували своє контррозвідувальне і медійне законодавство після 2014 р.? Скільки змогли відобразити нову військово-політичну реальність у вигляді конкретних рішень? Чи далеко зайшла ідея створення європейської армії? Чи багато країн наростили оборонні витрати, наблизившись хоча б до мінімальних вимог того ж НАТО? Світовий банк публікує порівняльну таблицю витрат на оборону, порівнюючи поточні показники з даними 1960 р. Тоді витрати на військові потреби країн, які протистояли СРСР, були приблизно вдвічі-втричі вищими (наприклад, Франція витрачала на "оборонку" 6,5%, Німеччина — 4%). Не ідеалізуючи Трампа, не можна не відзначити, як жорстко він поставив перед Європою резонне запитання: чому ви не хочете себе захищати?
Активність Кремля — прямий наслідок такої надміру "акуратної" європейської політики у сфері безпеки. Москва охоче і безкарно підключається до організації протестів у ряді країн континенту. Тестування політичної стабільності Європи йде повним ходом.
У складній ситуації опинилися і США. Передноворічна гучна відставка міністра оборони Меттіса — симптом серйозної проблеми, яку США не змогли вирішити і через два роки після президентських виборів: Трамп перебуває в клінчі зі значною частиною американського політичного істеблішменту. За два роки Конгрес зробив чимало, щоб обмежити господаря Білого дому у прийнятті стратегічних рішень у внутрішній та зовнішній політиці. Однак є межі й такого контролю, і Трамп їх відчув.
Коли світ зіштовхувався з одним важкопередбачуваним політиком на чолі ядерної держави, це вже було критично для забезпечення світової стабільності. Тепер, коли таких лідерів стало два, — загрози для всієї системи світової безпеки посилилися. Багато союзів ослаблені, надійність партнерства знизилася, країни, які майже півстоліття складали міцні альянси і спиралися на підтримку союзників, виявилися зі своїми проблемами практично сам-на-сам. Що стало ідеальним приводом до зростання політичного популізму та протестної активності. Франція і Німеччина так занурилися у власні проблеми, що навколишня реальність їх, схоже, майже перестала турбувати.
2018-й продемонстрував: у Європі спостерігається системна криза візіонерства. Бурхлива зміна світу, жорсткі виклики нинішній системі світопорядку потребують нових глобальних цілей і нових прагматичних засобів їх досягнення. Відчуття дезінтеграції Європи посилюється, чим активно користується Москва. Європі і Заходу загалом бракує ресурсу періоду холодної війни — відчуття єдності, згуртованості перед спільною загрозою.
Найбільша небезпека для Європи — навіть не самі дії Росії, а стратегічно неправильні відповіді на ці дії. Санкційна політика майже сягнула своєї межі (що, втім, не означає необхідність її скасування), а на розширення заходів ЄС, швидше за все, не піде. Російська економіка загалом адаптувалася до санкційного режиму, фактична мілітаризація економіки (при збереженні Заходом шляхів обходу ним же впроваджених санкцій) робить цей режим малоефективним. Захід так довго приберігав санкційні козирі (як відключення Росії від системи SWIFT) на чорний день, що зараз, навіть у разі їх використання, вони не справлять належного ефекту: РФ почала готуватися до нового виклику з 2015 р. і, ймовірно, потенційно готова відповісти на нього. Росія внутрішньо закривається, відтинаючи некритичні для життєдіяльності зв'язки зі світом. І це теж слід вважати ознакою можливої підготовки до війни.
Укотре повторюся: не слід недооцінювати російські збройні сили. Йдеться про армію, що постійно воює, спирається на масштабну програму переозброєння. Нашим союзником є російська корупція, але робити на це стратегічну ставку так само безглуздо, як і сподіватися на виняткову роль політики санкцій.
Узятий Росією курс на мілітаризацію, поєднуваний із підривною роботою в європейських країнах, загрожує подальшими дестабілізацією та напругою.
Серйозним викликом геополітичній системі безпеки є активність Китаю. КНР, фактично, завершила процес внутрішньої політичної перебудови. Технологічний ривок країни (свідченням чого стала перша у світі посадка зонда "Чанье-4" на зворотному боці Місяця) не може не вражати. Важлива обставина — помітний вплив цього ривка на стан обороноздатності держави. Зверну увагу на недавні слова Сі Цзіньпіна про те, що китайська армія має бути готовою до воєнних дій уже найближчим часом, оскільки "світ стоїть перед обличчям періоду небачених змін". Зважаючи на зміну риторики китайського президента щодо Тайваню, яку аналітики вже назвали "відчиненням дверей війни", найближчими роками (а можливо, і в найближчий рік) світ може зіштовхнутися з новими військовими викликами.
У такий непростий час Україна стоїть перед двома загальнонаціональними виборчими кампаніями, за результатами яких сформується політичний клас, що управлятиме державою в найближчі п'ять років. Країна перебуває у фактичному стані війни, наслідки якої посилює поступове руйнування міжнародної системи стримування і противаг.
Страшить не так кількість претендентів на посаду українського президента, як відсутність у багатьох із них чітких і зрозумілих програм, стратегічного бачення майбутнього, адекватного розуміння міжнародної ситуації, усвідомлення рівня й характеру загрози, яку несе Росія. Не можна ж вважати здоровими ідеї на кшталт "Треба просто сісти й запитати: чого ви до нас прийшли? Напишіть пункти. І я б узяв ці пункти, прочитав, але мир-то, чесно кажучи, потрібен на наших умовах. Тому я сказав би: "А ось наші вимоги". Таке — навіть не інфантилізм, це неймовірна профанація, що, на лячний подив, знаходить відгук у жителів України.
В обоймах кандидатів на пальцях однієї руки можна перелічити людей, здатних мислити і прораховувати ситуацію хоча б на два кроки вперед. Небезпека в тому, що серед потенційних здобувачів президентського звання і майбутніх кандидатів у депутати — явні або латентні агенти впливу Росії, яким вона намагається створити необхідні умови для перемоги.
Втручання Москви в перебіг виборчих кампаній загрожує бути безпрецедентним. На кону стоїть занадто багато. Невипадково деякі наші західні партнери не ризикують формувати плани двосторонньої співпраці до завершення виборів.
2019-й може виявитися для країни таким самим складним, як і 2004-й (хоча, ймовірно, і не таким, як 2014-й). Успішність завтрашньої України залежить від того, чи здатні будуть еліти після виборів сформувати якісний образ майбутнього, піднятися над містечковою оцінкою реальності й зазирнути за горизонт.
Головне завдання, яке стоїть перед новими президентом, парламентом і урядом, — консолідація професіоналів для повноцінного відновлення "хребта" держави, необхідного для розробки та втілення повновагих проектів майбутнього, з урахуванням усіх викликів і загроз. Саме це може ліквідувати дефіцит довіри громадян до влади, мобілізувати найбільш затребуваний ресурс — єдність і згуртованість. Такий необхідний на тлі дедалі агресивнішої Росії і дедалі більш розгубленої Європи.
І ще. Ми гостро потребуємо впевненості в собі. Про це я справді маю право говорити: за всі роки насиченого життя в незалежній Україні, при всіх президентах, при різних урядах, спостерігаючи безліч скоєних усіма нами (і мною особисто) помилок, упевненість у собі — це те, чого нам найбільше бракує. І це те, що нам особливо знадобиться у 2019 р., щоб зробити доленосний вибір на користь майбутнього України. У 2008—2009 рр. я намагався допомогти з таким вибором книжкою "Без права на покаяние". Про це ж і нова книжка — "Мой путь в Зазеркалье". Вона про те, що пережила Україна за ці роки, без прикрас і надмірної політкоректності. Можливо, вона допоможе зробити менше помилок.
Адже свою імпровізацію ми мусимо виконати без фальшу.